У воєнний час нам постійно здається, що ми нічого не робимо, а якщо робимо, то недостатньо або неправильно. І такий стан часто призводить до негативних емоцій, яких і так зараз не бракує.

Як справлятися зі своїм внутрішніми відчуттями, як віднайти себе і бути корисним суспільству, що таке синдром «провини вцілілого» — поспілкувалися із психологинею Іванною Гусеницею.

— Ця війна у кожного піднімає старі травми. Тому важливо знайти того, хто тебе вислухає. Ми — різні, і сприймаємо ситуації по-різному. На Заході України — релігійні, консервативні, «камуфляжні» — думаємо, що люди скажуть. Одесити — прямі, з хорошим почуттям гумору. На Сході люди про свої межі та потреби говорять прямо та відверто. Зараз — момент для спілкування, якого у нас досі було мало. Маємо чудову можливість навчитися говорити і чути. Також вчимося жити у нових умовах, бо у них і багато можливостей: проявити себе, почути справжні потреби, відчути цінність. Як колись казали: «Де родився, там і пригодився». Зараз я б це трохи перефразувала, зокрема для переселенців чи біженців: «Де опинився, там і знадобився». Тому дбаєш першочергово про себе, а якщо маєш додаткові сили — волонтериш.

Мова — то окреме питання. Тут треба дивитися індивідуально, з ким ви спілкуєтеся. У окремих випадках варто робити зауваження, а у деяких, можливо, — проявити мудрість.

— Як пояснювати дітям про війну в Україні?

— Часто у такій ситуації ми про дітей забуваємо. Через свої емоції на них сваримо, забороняємо радіти, не хочемо їх слухати, можемо соромити і карати за страх. З дитиною потрібного говорити відповідно до її віку, відповідати на питання прямо і простими словами, але при цьому не робити акценту на негативі: на фото, відео подій. Чим менша дитина, тим більше потребує тактильних контактів — у вигляді обіймів. Пояснюємо про звуки сирени, про небезпеку, для чого треба швидко і куди саме рухатися. Старшим дітям — даємо завдання: дбати про молодших, виконувати домашні справи. Так вони відчувають свою потрібність і почуваються краще. Біля дітей стараємося менше говорити про негатив та не заперечуємо реальність.

Хай читачі пам’ятають, що зараз турбота про себе — це не розкіш, це необхідність. Бажаю сили духу. Вірте і підтримуйте нашу армію. Перемоги нам!