Шлях Волонтера
Оля Худик живе у місті Калуш. Є чоловік і двоє дітей. Сімейний бізнес в інтернеті.
Життя її родини, як і тисяч інших в Україні, розділилося на “до” і “після” 24 лютого.
На третій день війни Оля стала волонтеркою.
Як це сталося і яким чином змінилося її життя – розповіла вона сама.
Ольга Худик, м.Калуш
МІЙ ПОЧАТОК
-Я приєдналася до волонтерства в третій день війни. Щойно організація “Чисті Серця. Калуш” кинула заклик у Фейсбук, що потрібні волонтери, то зранку наступного дня я вже була тут. Отак з третього дня почався і мій волонтерський шлях, і все тут.
Спочатку тут була одна кімната і тільки одяг. Його було небагато. Але ж почали їхати люди звідусіль, жінки з дітьми, всі в сльозах. Мені було дуже важко всередині, пропускала кожну долю крізь себе. Та попри це, я летіла сюди як на крилах. Бо я бачила, що людям потрібна допомога, їх треба обійняти,розрадити, поговорити з ними. На початку березня ми з чоловіком поїхали в село, до батьків, жили там. Тож я автобусом приїжджала в Калуш спочатку через день, потім кожного дня. Але швидко прийняли рішення повернутись у місто, бо їздити ставало все складніше, а треба бути тут.
ДОПОМОГА ДРУЗІВ З ПОЛЬЩІ
Приблизно через місяць мені зателефонувала подруга з Польщі, Едита Борташевич Запитала, чи нам потрібна її допомога. Ми відповіли, що нам особисто – ні, ми не збираємося їхати за кордон. Але допомога потрібна людям, які є тимчасово переміщеними особами. Вона хутко приїхала в Калуш, подивилася, поїздила по місту, побувала в нашому центрі. Через пару днів вона пригнала сюди чотири буси гумдопомоги. Едита – звичайна полька, просто мешканка Варшави. Ми знайомі ще довоєнних часів, але саме зараз наша дружба зміцніла, в ці тяжкі часи. Спочатку вона волонтерила у Львові – перевозила українців до Польщі, до Томашова. Безкоштовно перевозила, без черг і проблем. А в Томашові вже передавала людей під опіку волонтерської організації, яка їх оформляла, перенаправляла і всіляко підтримувала.
У нас тоді було дуже складно з продуктами, одягом і медикаментами. Вона це побачила та організувала свою команду – це п’ятеро хлопців. Були іспанці, шведи, поляки, і Глен, канадський снайпер, ветеран армії. Едита сказала, що весь квітень буде возити в Калуш гуманітарну допомогу. З Калуша водії забирали людей, які цього потребували, перевозили їх у Польщу, а сюди возили продукти й інші потрібні речі. Я писала пости в соцемережі, в групі “Типовій Калуш”, повідомляла, що збираємо групу на виїзд.
МОЄ МІСЦЕ В ЦЕНТРІ ДОПОМОГИ ПЕРЕСЕЛЕНЦЯМ
Тут моя сім`я. Без перебільшення: я йду сюди, як до своєї сім`ї. Я тут кожного дня.
Я там, де потрібно. Я і видавала їжу, і гігієну, і розкладала, і видавала. Зараз я записую дані. Я в кураторах. Організовую допомогу. У нас із чоловіком спільний заробіток, в інтернеті. То я маю важливість повністю віддаватися волонтерству.
Буває перевтома, стан здоров`я не дозволяє, залишаюся вдома, але тоді я сама не своя. Та й дівчата одразу телефонують, хвилюються: “Олю, ну коли ти вже будеш?” Вони не можуть без мене, я не можу без них і без цього всього. Ми дуже прив`язалися одне до одного. Обіймаємося, мов близькі рідні.
ЩО БУДЕ ДАЛІ
Війна закінчиться, але нам закінчувати свою справу не варто. Це потрібно не тільки людям у скруті, біженцям, переселенцям. Це потрібно нам, калушанам, громаді. В місті є багато потребуючих, багатодітних сімей, матерів-одиначок, соціально незахищених. І їм теж треба допомога.
Передусім треба піклуватися про свій психоемоційний стан. Всім важко. Особливо тим, хто тікав від війни. Але… люди, приходьте до нас, ми і пообіймаємо, і розрадимо, і вирішимо всі питання. І все буде добре.